Головна » 2009»Липень»23 » «Чому ви до дитини у рота заглядаєте, як до коняки, яку купують?»
2:31 PM
«Чому ви до дитини у рота заглядаєте, як до коняки, яку купують?»
Чому подружжя італійських
громадян вирішило усиновити дитину на Україні? Антонія і Бруно дуже
хотіли дітей. Всупереч думці лікарів, що жінка не зможе виносити
дитину, вона завагітніла. Радості подружжя не було меж. Вони матимуть
дитинку! Та на жаль Антонії не судилося народити дитя. На шостому
місяці стався викидень, вона й сама мало не померла. В Італії
всиновити дитину практично неможливо, тому подружжя подало заявку на
всиновлення до України. Відповіді довелося чекати довгих п’ять років.
Бруно і Антонія пройшли безліч перевірок в Італії перед тим, як їм дали
дозвіл на всиновлення. І ось довгоочікувана поїздка. Вони їхали до
чужої країни по своє дитя! Сім’я отримала направлення із
департаменту усиновлення, яке підпорядковане Міністерству у справах
сім’ї, молоді та спорту, до Кобеляцької школи-інтернату, де знаходиться
семирічна дівчинка, яку за анкетними даними обрали Бруно і Антонія, щоб
назвати її своєю донькою... Перекладач італійських громадян Євгенія Яковлєва: -
Ми приїхали 4 грудня і були у Кобеляках тиждень. Спочатку чекали
отримання дозволу на відвідування інтернату від служби у справах дітей.
А тим часом я телефоную директору школи-інтернату Олександру Даценку.
Говорю: «Добрий день, Олександре Івановичу, я - перекладач сім’ї, яка
приїхала на знайомст...», і не встигла закінчити фразу, як він почав
кричати: «Хто ви така! Мені потрібен офіційний представник!». Я тільки
хотіла сказати, що з нами буде офіційний представник, однак він вже
поклав слухавку. У п’ятницю (5 грудня) о другій годині завітали до
інтернату два представники служби у справах дітей і я (перекладач). Ми
прийшли, показали наше направлення. Заступник директора говорить: «А що
таке? Чому саме на цю дівчинку? На неї вже було дві сім’ї! Ви її тільки
нервуєте. І взагалі, я особисто проти усиновлень іноземними
громадянами. Хто знає, що там із нашою дівчинкою буде». Раптом
прийшов якийсь молодий чоловік, представився співробітником СБУ(!?). І
захотів задати італійським громадянам декілька питань. Я переклала його
прохання, але ми прийшли у школу-інтернат, і єдиний, хто може задавати
питання, це директор. Сім’я відповіла, що не бажає з ним спілкуватися.
Він говорив, що хоче знати, які люди до Кобеляк приїжджають. Ви знаєте,
я трішки розгубилась, за десять років у моїй практиці ніколи не було,
щоб ми прийшли до школи-інтернату, а нас так вороже зустрічали,
висловлювали своє негативне ставлення до усиновлення, кликали СБУ та ін. Знайомство
з дитиною повинно відбуватись у присутності директора і представника у
служби у справах дітей. Привели цю дівчинку, її тримають за руку.
Вихователь говорить, що дівчинка взагалі до нас не хотіла йти… Дівчинку
посадили на коліна вихователя, яка притисла її до себе. Я задала кілька
питань, потім Бруно і Антонія взяли її за ручку. Щоб підтримати
розмову, я говорю: «Ой, які в тебе зубки, скоро нові повилазять.»
Здається, щось таке… Треба ж було з цією гарненькою дівчинкою про щось
почати розмовляти. Раптом заступник директора говорить: «Що це таке, ви
до дитини у рота заглядаєте, як до коняки, яку купують». Вихователька,
що тримала дівчинку, буквально почала їй на вухо кричати: «Ви що, не
бачите, що дитина тремтить, у неї сльози на очах, вона хоче плакати,
вона вас не хоче бачити…» Наступного дня повинна була відбутись
зустріч тільки усиновлювачів і дитини. Нам порадили зустрітись у
коридорі. Ми зауважили, що (згідно з постановою Кабінету міністрів) для
такої зустрічі повинно бути виділене спеціальне приміщення. Адже з
дівчинкою потрібно встановити контакт. Дівчинку знову привела та ж
вихователька, знову посадила її собі на коліна, притисла до себе і
запропонувала спілкуватись. Я говорю директору, що ні він, ні
вихователь не повинні бути на другій зустрічі. Цілу годину я
сперечалась із працівниками інтернату, вони так і не дозволили дитині
сісти за стіл, звільнитися від обійм вихователя. Після чого директор
повідомив, що ми вже довго сидимо, «прийдете в понеділок». А, ще
напишіть, як директор говорив: «Мені так сподобалася ця сім’я, що
перекажіть їм від мене дуже добру пораду: хай вони їдуть і забудуть про
цю дитину. Хай не втрачають часу, тут у них нічого не вийде.» У
понеділок приводять дитину за руку, вона вся у сльозах. Плаче. Бруно і
Антонія нахилились до неї, я кажу: «Не плач, тобі розмальовки принесли,
кульки понадуваєте, пограєтесь.» А вона вже крізь сльози посміхається,
згоджується. Коли я сказала, що піду з ними, заступник директора
відповіла, що у цьому випадку і вони підуть. Тому мені довелось
залишитись за дверима. Пішли у кімнату з дівчинкою лише Бруно з
Антонією (вихователь та представник служби у справах дітей теж були
присутні, але сиділи осторонь). Подружжя італійських громадян сиділо з
дівчинкою за столом, вони щось малювали, фотографувались. Я була б дуже
доречна там, щоб дати їм змогу поспілкуватись, але ж… У вівторок нам
повідомили, що дівчинка хвора, в неї болить голова і вона не хоче
бачити Бруно і Антонію. У середу нам дозволили до неї піднятися, але
дівчинка відмовилась спілкуватись. Італійці хотіли хоч попрощатися з
дитиною, купили їй цукерок. Я перекладаю дівчинці: «Якщо тебе запросять
у період літніх канікул на два-три місяці до Італії, поїдеш?» А вона
відповідає: «Ні, у мене є батько, мати, тітка, сестри, і хай вони
когось іншого до себе запрошують». Що в інтернаті тільки нам не
говорили! Ніби ми хочемо дитину на органи здати чи в сексуальне рабство
забрати… Зрештою нам повідомили, що дитині не сподобалися усиновлювачі. Євгеній Коровін, представник Асоціації міжнародного усиновлення: -
Згідно постанови Кабінету міністрів №905 від 8 жовтня 2008 року,
директор закладу повинен забезпечити для усиновлювачів спілкування із
дитиною не менше трьох годин на день в окремій кімнаті. У цій постанові
чітко прописані права і обов’язки всіх сторін, які приймають участь у
процесі знайомства дитини з майбутніми батьками. Зараз іде, так би
мовити, боротьба міністерств. Міністерство України у справах сім’ї,
молоді та спорту прийняло програму по ліквідації інтернатних установ і
створенню нових форм влаштування дітей у сім’ї. А Міністерство освіти
України зі своєї сторони не бажає ліквідовувати інтернатні заклади. В
Італії взагалі важко усиновити дитину, бо там майже немає покинутих
дітей та батьків, позбавлених батьківського піклування. Тобто там немає
кого всиновлювати. Школи-інтернати в Італії розформовані, тому що вони
непотрібні. Зате в Україні, за статистичними даними, в дитячих закладах
нараховується майже 100 тисяч вихованців. Закривати школи-інтернати ще
зарано. Юлія Худенко, начальник служби у справах дітей: - Я не
маю права вам нічого говорити згідно статті 228 Сімейного Кодексу
України, у якій ідеться про забезпечення таємниці усиновлення. Я можу
вам повідомити лише те, що в Україні указом Президента визнано 2008 рік
роком усиновлення і сімейних форм влаштування дітей. Однак наша
школа-інтернат у цьому році жодної дитини на виховання так і не віддала
ні в прийомну сім’ю, ні в дитячий будинок сімейного типу, ані під
опіку. У кобеляцькій школі-інтернаті дуже гарні умови. Діти
забезпечені всім. Проте жодна школа-інтернат не може замінити дитині
сім’ю. Олександр Даценко, директор Кобеляцької школи-інтернат: -
Мабуть, така думка склалася тільки у перекладача, а не у батьків. Ми
усиновлювачам ішли назустріч, але перекладач була дуже агресивна жінка.
У мене склалося таке враження, ніби вона всіма доступними і
недоступними їй методами намагалася свої гроші відробити. Спілкування
не вийшло по простій причині. Перш за все, це мовний бар’єр:
усиновлювачі жодного слова не знали на українській мові. Як би вони у
майбутньому з нею спілкувались? Для того, щоб усиновити дитину, треба,
щоб контакт був, а якщо дитина не хоче спілкуватися, я ж її тягти за
руку не буду. Дитина не хотіла іти від вихователя до усиновлювачів. Що
я можу сказати по цьому питанню, так це те, що пріоритет повинен бути
українським усиновлювачам. Ми звикли говорити, що у нас все погано. Ні,
у нас набагато краще, ніж у них. Нехай вони повчаться у нас, як діти
повинні утримуватись державою. Взагалі ми налаштовуємо дітей, що
дитина до чужого не повинна йти. Адже дитина повинна вміти захистити
себе хоча б тим, що не повинна підходити до чужих людей. Відносно працівника СБУ, сказати нічого не можу - це таємниця слідства. До речі, за 12 років, що я працюю тут директором, усиновлено всього-на-всього дві дитини.
Від автора: З
дозволу директора нам вдалося зустрітися із дівчинкою, яка опинилася в
центрі подій. На питання, чому їй не сподобались тьотя і дядя, що до
неї приходили, дівчинка відповіла, що вони були погано одягнені. - А якби прийшли такі, що сподобались? Пішла б з ними? - запитую. У відповідь гарне дитя махає стверджувально головою. Перекладач
повідомила, що до департаменту надійшов документ, в якому говориться,
що знайомство та контакт з дитиною відбулися, але дирекція школи
створила перешкоди, через які сім’я не змогла цей контакт поглибити. Бруно
і Антонія знову поїхали до Києва у департамент з усиновлення та захисту
прав дитини. Можливо, навіть отримають другий шанс, щоб усиновити
когось іншого. Та чи зможуть вони забути блакитні очі семирічної
дівчинки, яка могла б стати їхньою донькою?
Ой як переживають вихователі за дитину!!!! Прям як за своєю. От тільки дуже сумніваюсь, що в Італії їй жилося б гірше ніж у кобеляцькому пентері (так на броварках називать інтернат), звідки два шляхи - в ПТУ-43 або десь у Гадяч. І ні кола ні двора. Оце житуха!!! Італійці мабуть облизуються.
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
Сайт створено в дизайн-студії «Аватар» © 2009