Сайт сучасного журналіста
Ви - Гість

Меню сайта

Категорії розділу

Головна » 2009 » Липень » 23 » Андрій Дрофа: «Головне – вірити у те, до чого прагнеш»
2:30 PM
Андрій Дрофа: «Головне – вірити у те, до чого прагнеш»
Колись Андрій Дрофа навчався в Кобеляцькому інтернаті, зараз у свої двадцять шість років він працює на Всеукраїнській радіомережі «Мелодія», паралельно втілює в життя проект «Новий рік-РеПеТиція - «Найкреативніший новорічний ранок» у 30 містах України, який невдовзі зможете побачити на телеканалі «М1». Він побував у Польщі (знімався в телепроекті), до Вірменії їздив по програмі «Study visit» (навчальний візит), до Угорщини - на найбільший фестиваль Східної Європи.
Отже, вперше, відверто, Андрій розповідає про шлях, який йому довелось пройти перед тим, як стати успішним

Передісторія приїзду до кобеляцької школи-інтернату
Я народився у Чернiговi. Оскільки місцем мого народження виявилася тюрма, де матір відбувала строк за крадіжку, потрапив до дитячого будинку в Прилуках (зі слів єдиного рідного дядька). Я батька ніколи не знав i даних про нього не маю.
Яким чином пішов до першого класу в селі Мар’янiвка Гребiнкiвського району Полтавської області, мені теж невідомо. Очевидно, матір, забравши мене з дитячого будинку, вирішила "осісти”, влаштувавшись у цьому селі дояркою, за що i отримала квартиру, в якій ми мешкали. Та через 2 роки (я закінчив 2 класи) вона з невідомих причин, забравши мене з собою, поїхала у «нікуди»...
Пам’ятаю, що бомжували ми 4 роки, здебільшого "осідаючи” у столиці та Харковi, а взагалі об’їздили ледве не весь колишній Союз. На проживання, звісно, заробляли тим, що просили «милостиню» по переходах, в метро, біля церков.
В цей час у Борисполi мати народжує дівчинку, яку назвали Інною, але, не дивлячись на це, не зупиняється, i забравши немовля з пологового будинку, ми знову прямуємо в те ж-таки "нікуди”.
Так би мовити, "родинний бізнес” розширився, адже люди ще більше співчували брату i його маленькій сестричці, які сиділи взимку у холодному переході (матір зазвичай в цих "акціях” участі не брала).
Протягом цих років нас разів 10 затримувала міліція i направляла мене до дитячого розподільника, сестру — в лікарню, а матір — у спецприймальник. Але днів через 2 вона виходила, відшукувала, забирала нас, i починалося все спочатку.
Боюся, що це б продовжувалося принаймні ще декілька років, але одне з таких затримань природно виявилося останнім: у липні 1993 року в переході на Хрещатику мене одного (сестру забрали раніше у Харкові i більше не віддали матері) забрали до київського розподільника i через те, що мама народилася на Полтавщині, направили до Полтави. Таким чином у 11-рiчному віці я пішов до 3 класу Кобеляцької школи-iнтернату.
Протягом першого року навчання у iнтернатi мати, якимсь чином відшукавши, один раз приїздила до мене, але потім десь пропала, i більше я її не бачив, з чого роблю висновок, що її вже немає на бiлiм свiтi... Про єдине жалкую, що не можу дізнатися, де опинилася сестричка (мені відомо, що її удочерили за кордон з прізвищем Іванова). Я намагався її розшукати, провів масштабну пошукову роботу, віднаходив інформацію в архівах, писав у програму «Жди меня», однак знайти її так і не вдалося.

Життя на Кобеляччині
Перші шість років навчання в iнтернатi за статусом я вважався дитиною, яка мала батьків. Але потім у зв’язку з виходом закону, який давав право позбавляти батьківських прав без суду після 6 місяців вiдсутностi батьків, нарешті отримав статус дитини, позбавленої батьківського піклування.
Я ж був вельми активною і різноплановою дитиною...
Ну, найперше, добре пам’ятаю керівника гуртка будинку дитячої творчості Галину Івахненко. Ця жінка багато чого дала мені для життя. Щоправда, вельми дивно: чого це я «поперся» на гурток «Одягни ляльку»??? Якось не «по-чоловічи»! Пригадую, вона постійно мені говорила: ти забагато говориш і до того ж... часто не те, що потрібно...
По-друге, хоча, можливо, і по-перше, це Олена Лашко. Чудова, добра, ніжна, чуйна, щира, беззаперечно талановита жінка! Маючи безліч проблем і двох дітей, вона завжди могла приділити якусь хвилинку уваги. Нагодувати врешті-решт!
Інтернат згадується мені, як... голодна пора. Незважаючи навіть на те, що нам постійно дорікали: ось, типу, в наших сім'ях м'яса не бачимо, а ви ще й «козні строїте»... Щось таке... Але не м’ясо було для мене головне, а родинний затишок і звичайна смажена картопля з пиріжками...
Тому багато знайомих, яких я можу згадати, переважно пов’язані з тим, що «смачно кормили»! Не можу не згадати Срібних. Золота родина! Раді мені були завжди. Приходив до них майже щонеділі.
Любов Койнаш тоді працювала у будинку культури, зараз, здається, в інтернаті. Своєрідна, імпульсивна, але з великою душею людина. Ну, хто ще?! Ніна Анохіна. Вона забирала нас з інтернату на концерти. Їздили по селах різних...


У Гадяч із «клунками» в руках
Коли я вступав до училища культури у Гадяч (абсолютно самостійно), ніхто, окрім Лашко, навіть морально не підтримав. Вважалося, що випускникам інтернату далі, як ПТУ, і «суватись» не варто. Я сам поїхав здавати документи, поступив. Найбридкіше у цій ситуації, що мене на перше вересня навіть не відвезли туди. Я сам (з «клунками», назбираними за 7 років) поїхав у абсолютно чуже мені місто на рейсовому автобусі!
У 2000 році мене зараховано до числа студентів режисерського відділення Гадяцького училища культури iм. I.П.Котляревського. Цей вибір професії був невипадковим: іще під час навчання в iнтернатi я вiдвiдував майже всі гуртки і творчо-мистецькi заклади, які лише були у містечку, закінчив музичну школу по класу акордеона, брав участь i сам готував вечори в школі.
Найвищим своїм творчим досягненням в період навчання в училищі вважаю перемогу (диплом лауреата 1 ступеня) на Всеукраїнському конкурсі читців, присвяченому пам’яті Т.Г.Шевченка,  у Києві.

«Комсомольська» робота та державна академія
В обласному театрі проходив звіт Гадяцького училища. Там були присутні керівники Комсомольського палацу культури, яким я дуже сподобався, як ведучий. Вони запросили мене працювати методистом у палац культури. Я згодився і поїхав туди працювати, одночасно вступивши до Київської державної академії керівних кадрів культури і мистецтв на заочне відділення.
Два роки відпрацював у цьому палаці культури, але були такі ситуації, які мене в цій роботі не влаштовували. Мене поселили в гуртожиток. Одного разу я поїхав на сесію, а в цей час у гуртожитку вкрали кілька цінних для мене речей. Я перебрався на квартиру. Хоч робота в мене була цікава, але ніякого розвитку і перспектив я не бачив. Треба було щось вирішувати. І я вирішив – поїхав до Києва.

Професійний прес-реліз
У творчому житті Андрій Дрофа прагне (і це йому успішно вдається) реалізовувати свої творчі амбіції. У цьому напрямку спостерігається постійний професійний ріст, пов'язане з ораторським мистецтвом і навиками ведучого, mc, журналіста, режисера, організатора різноманітних свят і заходів.
 Андрій - лауреат всеукраїнських конкурсів декламаторів, закінчив училище культури з червоним дипломом, а згодом - державну академію з дипломом за фахом «Режисер, арт-директор, продюсер».
Після дворічної роботи за професією в палаці культури йде працювати на телеканал «Світ» як «brand-voice» (голос каналу). Неповторний тембр і характеристики голосу дають можливість якісно озвучувати програми і анонси.
Висока оцінка «закадрової» роботи підбиває творчу натуру Андрія на рішення пов'язати своє життя з радіо («Ваша хвиля», «Київ», «Українське радіо «Культура»). Тут він починає з проведення інформаційних, вітальних інтерактивних програм як DJ-ведучий. Надалі робота в студії стає Андрію «тісною», і він пробує свої сили в журналістиці (шукає матеріал, пише сценарії, проводить інтерв'ю зі знаменитостями, робить репортажі і прямі включення з різноманітних подій).
 Кінцевим «пунктом призначення» на сьогоднішній день стала Всеукраїнська радіомережа «Мелодія», де авторська програма «КультКонтроль» стає одним з найуспішніших проектів.
Знаючи Андрія Дрофу як високопрофесійного ведучого, його запрошують у всілякі культурні акції. За його плечима прове­­дення фести­­валів «Пісен­ний верні­­­саж», «Ка­­­ли­­нове літо на Дніпрі», «Сузір’я талантів», «Біле озеро», «Сергіївські зорі», «Київщина молода», конкурсів «Кращі установи на ринку державних закупівель», «Людина року»… І це далеко не повний перелік тільки постійно діючих проектів.
Не був би Дрофа «всюдисущим» (а саме так його «охрестили» в радіокругах), якби обмежився тільки цією роботою… Спостерігаючи за розвитком еvent-сфери, створює Art-agency «Max Professionals», яке надає послуги на ринку організації і проведення свят.
Людей постійно потрібно чимось дивувати! І в цьому справжній професіонал повинен уміти втілити ідеї і фантазії в життя та ще здійснювати проекти так, щоб це несло прибуток!
Багатство досвіду, ентузіазм, креативність і особливий шарм – те, що створює особистий стиль і підхід до роботи відповідального, комунікабельного, цілеспрямованого Андрія.

Проект «КультКонтроль»
Андрій задає безліч різноманітних питань сучасним знаменитостям, міркує, коментує їх відповіді і як на духу викладає результати бесід у вигляді інтерв'ю на хвилі радіо «Мелодія». Ексклюзивна, якісно нова, цікава, жива і навіть корисна програма не залишить байдужих вух біля радіоприймачів! Все найцікавіше, новіше і актуальніше з області культури і шоу-бізнесу тепер під контролем!
Він не запитує у зірок про творчу діяльність, про їх досягнення. Як правило, Андрій дізнається про щось особисте, про те, що маловідоме загалу. Кожне його інтерв’ю - це відкриття, адже людина розповідає про те, про що ніколи нікому не розповідала.

Спогади про маленького Андрія
Керівник гуртка Кобеляцького БДЮТ Галина Івахненко:
- З дитинства Андрій сам складав сценарії, сам співав, сам грав. Він був у всьому безвідмовним, завжди допомагав. Я неабияк переймалась, як він із своїми здібностями буде обирати професію у майбутньому. Пам’ятаю, Андрій говорив: «Галино Іванівно, трактористом я точно не буду…»
У нього все вийшло, я за нього дуже радію!

Олена Лашко, педагог, психолог Кобеляцької школи-інтернату:
- Андрій, безумовно, унікальний випадок у моїй педагогічній практиці. Я працюю у школі-інтернаті 18-й рік. За цей час бачила багато обдарованих і талановитих дітей. Але їм усім не вистачало того у характері, на що вони б могли спертися, щоб подолати негаразди свого колишнього життя і чогось досягти у житті новому.
Школа-інтернат, звичайно, не той заклад, де дитина може розраховувати на всебічний розвиток і подальший успіх у житті. Але, повторюся, у багатьох теперішніх і колишніх учнів школи є іскра Божа. Проте небагато з них дійсно чогось досягли. Але тут не обійшлося без чиєїсь доброї твердої руки здебільшого поза межами нашого закладу. Андрій протоптував собі дорогу сам. Можливо, він ще в школі на загальному фоні якось виглядав «білуватою» вороною, але його вистачало всюди. Я у той час на громадських засадах частково виконувала роботу педагога-організатора, і Андрій був незмінним художником-оформлювачем, ведучим, сценаристом, артистом, виконавцем, організатором. Я ще тоді звернула увагу на його руки. У фізіогноміці є такий термін: «артистична рука» - тонкі довгі пальці, вузькі долоні, красивої форми нігті, щось таке аристократичне. Безумовно, щось дісталося хлопцеві від пращурів особливе. А ще - його характер, я б не назвала його твердим. Швидше гнучкий. І головне – його вміння не тримати зла, не зациклюватися на образах, яких дитина в інтернаті зазнає досить часто. Він легкий, світлий, цілеспрямований, у нього чуйне серце. Я ніколи не сумнівалася, що у нього в житті все складеться.

Любов ОНИЩЕНКО
Переглядів: 2516 | Додав: Lubava
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Логін:
Пароль:

Пошук

Архів записів

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Сайт створено в дизайн-студії «Аватар» © 2009
Використання інформації дозволяється при умові гіперпосилання на сайт www.korrespondent.at.ua
(для друкованих ЗМІ з письмового дозволу автора).
Сайт управляється системою uCoz